Цивільно правовий статус релігійних організацій в Україні

—PAGE_BREAK—Розділ II Закону дає вичерпний перелік форм, в яких законодавець дозволив утворювати релігійні організації – ст. 7. [2]

Показово, що Закон не аргументує такий обмежувальний підхід. Законодавець вирішив, що братство, місія, монастир – це релігійні організації, а от скит, чернечий орден чи конгрегація, на приклад, – не релігійні. Причому в самому переліку форм релігійних організацій, який наведено в законі, легко помітити логічну некоректність. По-перше, перелік форм подається як перелік власне релігійних організацій (“Релігійними організаціями в Україні є…” замість “релігійні організації в Україні можуть утворюватись у формі…”), оскільки релігійна громада, братство, монастир, місія тощо – це, з юридичної точки зору, не що інше як організаційно-правова форма, в якій утворюється конкретна релігійна організація, а не сама ця організація. По-друге, релігійні центри та управління, а також духовні навчальні заклади – поняття родові (духовний навчальний заклад, приміром, може утворюватись і у формі духовного училища, і у формі семінарії, і у формі академії, і у формі богословського інституту тощо), а от релігійні громади, релігійні братства, місіонерські товариства та монастирі – поняття видові.

Далі, у законі відсутній дозвіл релігійним організаціям утворювати місцеві філії та представництва. Так, наприклад, з юридичної точки зору, скит – це класичний приклад монастирської філії. Цікаво, якщо скит – не релігійна організація і не філія (представництво) релігійної організації, то як його кваліфікувати з точки зору вітчизняного законодавства? Законодавство України позитивно закріплює право створення відокремлених структурних підрозділів без статусу юридичної особи за всіма (крім релігійних організацій) юридичними особами приватного права – господарськими товариствами, політичними партіями, громадськими та благодійними організаціями. Чому релігійні організації опинились у такому “винятковому” становищі, закон умовчує.

На сьогодні для інших видів релігійних організацій, які не є релігійними громадами, алгоритм отримання статусу юридичної особи в Законі взагалі не виписаний. “Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій”, – от і все, що сказано в ч. 2 ст. 14 Закону про свободу совісті [2], яка визначає порядок реєстрації статутів релігійних організацій, а отже й порядок отримання ними статусу юридичної особи.

Виникає запитання: а хто має право створити релігійний центр, управління, монастир, релігійне братство, місію чи духовний навчальний заклад? Щодо духовних навчальних закладів і місій (місіонерських товариств) зрозуміло – їх мають право утворювати релігійні управління та центри, статути яких передбачають таке право. Щодо релігійних братств і монастирів вже складніше – їх мають право створювати релігійні управління і центри, але водночас вони “можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень)” (ч. 2 ст. 10 Закону про свободу совісті).

Порядок утворення і набуття статусу юридичної особи релігійною громадою передбачає, зокрема, подання статуту на реєстрацію до обласної (для міст Києва та Севастополя – міської) державної адміністрації (ч. 1 ст. 14 Закону)[2]. Водночас ч. 2 тієї самої статті говорить, що “монастирі, релігійні братства (…) подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій”, тобто до Держкомрелігій, який має статус центрального органу виконавчої влади.

Де саме реєструється статут новоутвореного релігійного братства – це питання, на яке Закон про свободу совісті дає одразу дві взаємовиключні відповіді. Зокрема:

1.                 “… статути релігійних братств, які утворені безпосередньо віруючими громадянами, реєструються в порядку, передбаченому для релігійних громад, тобто рішенням обласної (міської) державної адміністрації”;

2.                 “… релігійні братства (…) подають статут на реєстрацію до державного органу у справах релігій”.

Отже, наочно спостерігаємо спірну ситуацію щодо того, хто ж має реєструвати релігійні братства – Дежкомрелігій чи облдержадміністрація. Майже рік безрезультатно листувалися згадані державні органи, згодом дещо прояснив ситуацію Верховний Суд України, який зобов’язав “державний орган у справах релігій” розглянути заяву віруючих про реєстрацію статуту релігійного братства по суті.

РОЗДІЛ II

СПЕЦІАЛЬНА ПРАВОЗДАТНІСТЬ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Проблема правоздатності релігійних організа­цій є однією із складних і маловивчених.

У теорії цивільного права правоздатність такої особи визначається як здатність мати суб’єкти­вні права і юридичні обов’язки. Правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникають одно­часно – з моменту їх створення.

Релігійні організації як вже зазначалось вище набувають правоздатність з моменту реєстрації статуту (ч. 1 ст. 13 Закону «Про свобо­ду совісті та релігійні організації»). Як юридичні особи ці організації користуються правами і несуть обов’язки у відповідності з чин­ним законодавством і своїм статутам (ст.13 Зако­ну)[3]. Слід підкреслити, що деякі положення ци­вільних статутів релігійних організацій викладені під впливом норм церковного права у частині, яка регламентує внутрішню структуру цих орга­нізацій і компетенцію їх органів управління. Норми церковного права, як й інші подібні пра­вила поведінки, що приймаються релігійними організаціями, не є правом у власному розумін­ні цього слова. Вказане логічно випливає з прин­ципу відокремлення релігійних організацій від держави (ст. 35 Конституції України [1]): церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — віл церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Релігійні організації створюються і діють відпо­відно до своєї ієрархічної й інституційної струк­тури. Держава не втручається у внутрішню діяль­ність цих організацій, якщо остання не протирічить закону. Внутрішні акти, які приймаються названими організаціями, поширюються на їх учасників і не є джерелами права.

Під церковним правом розуміють норми і правила, які регулюють як внутрішнє життя це­ркви в її громадо-інституціональному аспекті, так і її відносини з іншими громадськими сою­зами релігійного та політичного характеру. Специфіка норм церковного права полягає у тому, що більша їх частина приймається релігій­ними об’єднаннями, а не релігійними організа­ціями, які входять до складу цих об’єднань. Церковне право включає норми, що складають ві­росповідну основу діяльності релігійних органі­зацій. Наприклад, для православних релігійних організацій такою віросповідною основою є «Священое Писание» (Библия) та «Свяшенное Предание» (Решения первых 7-ми Вселенских Соборов и труды Отцов Церкви II – VII ст.). Таким чином, норми церковного права, як й інші правила поведінки, встановлені статутами релігійних організацій, є внутрішньою настановою цих ор­ганізацій, які діють лише тому, що не суперечать чинному законодавству. Окрім цього, діють такі правила поведінки тільки у межах релігійної ор­ганізації, яка їх прийняла. Це означає, що фак­тично під регулювання вказаних вище правил підпадають лише ті види діяльності останніх, які безпосередньо пов’язані з віросповіданням. Під останнім розуміють належність до будь-якої ре­лігії, церкви, деномінації; релігійне об’єднання, яке мас своє віровчення, культ і стійку організа­ційну структуру [15, с.18]. Інші види діяльності релігій­них організацій: виробничо-господарська, культурно-освітня, благодійна регулюються виключ­но нормами цивільною права. Те ж саме стосу­ється майнових відносин даних організацій.

Враховуючи наведене вище, постає питання: яка ж природа норм церковного права і подібних до них правил поведінки релігійних організацій? На думку дослідника, норми, що приймаються цими організаціями, за своєю природою с релігійними нормами, під якими розуміють: сукупність пра­вил, приписів, вимог, що регулюють життя віру­ючих, їх поведінку, вчинки, діяльність релігійних організацій. Релігійні норми встановлені конкретними віросповіданнями і мають обов’язковий характер для їх послідовників.

Таким чином, можна зробити висновок, що правоздатність релігійних організацій визнача­ється чинним законодавством: у першу чергу Цивільним кодексом України (далі – ЦК). 3аконом «Про свободу совісті та релігійні організації» і статутами названих організацій, які приймають­ся на підставі зазначених законів.

Релігійні організації в Україні створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (ст.7 Закону). На відмінність від інших підприємницьких чи непідприємницьких товариств, конкретна ціль діяль­ності яких визначається у засновницьких доку­ментах, мета діяльності цих організацій визнача­ється Законом. Такою метою є спільне сповіду­вання і поширення віри. Тлумачний словник С.Ожегова визначає мету як предмет прагнення, тобто те, що бажано здійснити. У цьому сенсі дана організаційно-правова форма юридичної особи у назві має вказівку на характер своєї ді­яльності [18, с.113]. Це свідчить про наявність спеціальної правоздатності, оскільки ті правомочності, яки­ми наділені релігійні організації, обумовлені ви­ключно метою їх створення. Таким чином здійснення будь-якої діяльності і пов’язаних з нею правочинів, а також інших юридично значимих дій повинно бути підпорядковано встановленій законом і зафіксованій у статутних документах меті і не може їм суперечити.

Якщо під правоздатністю релігійних органі­зацій розуміється її здатність мати цивільні права і виконувати цивільно-правові обов’язки, то змі­стом правоздатності є конкретні права: майнові і немайнові, які надаються цим організаціям ЦК та Законом і закріплюються у статутах даних ор­ганізацій на право здійснення певних видів дія­льності.

До немайнових прав релігійних організацій можна віднести право на найменування. Відпо­відно до ст. 90 ЦК кожна юридична особа повин­на мати своє найменування, яке містить інфор­мацію про її організаційно-правову форму і та­ким чином індивідуалізує і відокремлює від ін­ших вказану особу [3]. Вказівка на організаційно-правову форму юридичної особи дозволяє визна­чити основні ознаки організації: є вона підпри­ємницькою чи непідприємницькою, на чому ґрунтується її відповідальність. Найменування за­значеної особи вказується в її установчих доку­ментах і вноситься до єдиного державного реєстру.

Найменування релігійних організацій мають деякі особливості, пов’язані з традиціями і кон­фесійними правилами будь-якого з видів цих організацій. Перелік видів останніх закріплений у ч. 2 ст. 7 Закону: релігійні громади, управлін­ня і центри, монастирі, релігійні братства, місі­онерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються із зазначених вище релігійних організацій. Цей перелік складений відповідно до їх офіційних загальновизнаних світських назв. Але слід під­креслити, що Закон не забороняє релігійній організації за статутом мати свою (традиційну) назву. Наприклад, релігійна громада за статутом може називатися «парафія», «помісна церква». Не слід змішувати традиційні назви релігійних громад з традиційними найменуваннями культо­вих споруд. Остання може мати персональну назву, пов’язану з якоюсь історичною подією або фізичною особою. До її найменування релігійна громада жодного відношення не має і називатися згідно із статутом за цією назвою не має права. Релігійні управління і центри мають за статута­ми подвійну назву — власну і назву релігійного об’єднання, структурним підрозділом якого вони є (наприклад, «Єпархіальне управління Україн­ської Православної Церкви»). Монастирі, як і окремі культові будівлі, теж можуть мати персо­нальні найменування, але вони традиційно сто­суються і монастиря як комплексу споруд спеці­ального призначення, так і чернечої громади, котра є власником або користувачем цих будівель (наприклад, Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир Тернопільської єпархії Української православної церкви Київського патріархату). Ре­лігійні братства за традицією також мають назви, але вони не пов’язані з матеріальними об’єкта­ми (наприклад, «Релігійне братство Андрія Первозваного»). Місіонерські товариства можуть, на­приклад, мати таке найменування: «Християнсь­ке місійне товариство «Фундація духовного єд­нання України». Духовні навчальні заклади за своїми статутами можуть мати традиційні назви (семінарія) і загальноприйняті (академія, інсти­тут).

Релігійні об’єднання — це діючі в Україні церкви (наприклад, православного віросповідан­ня: Українська Православна Церква Московського Патріархату, Українська православна церква Київського патріархату, які представляються своїми центрами (управлін­нями), мають відповідно до статутів назви: «ми­трополія», «патріархія»).

Щодо видів діяльності, які мають право здійснювати релігійні організації, то слід зазна­чити наступне. Чинне законодавство не встано­влює чітких рамок здійснення останньої цими організаціями і критерії їх відповідності статутній меті — сповідання і поширення віри. Не всі види діяльності даних організацій спрямовані на дося­гнення цілі їх створення. Результатом деяких з видів діяльності є безпосереднє досягнення мети, результат інших видів — лише опосередковано слугує її досягненню. Таким чином, статутну ді­яльність релігійних організацій можна поділити на два види: релігійну і нерелігійну.

У релігієзнавстві під релігійною діяльністю розуміють релігійно-регламентовану практично-духовну активність віруючих, їх спільнот, релігій­них інститутів [15, с.123]. Традиційно виділяють два види релігійної діяльності: культову і поза культову [15, с.124]. Культову діяльність розуміють як сукупність ре­лігійних (культових дій), пов’язаних із ставлен­ням до надприродного: молитви, богослужіння, таїнства, обрядові, ритуальні, магічні дії. Право релігійних організацій на здійснення вказаної діяльності закріплено у ст. 21 Закону. Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані у тій чи іншій релігії (місця паломництва). Богослужіння, релі­гійні обряди, церемонії та процесії безперешко­дно проводяться в культових будівлях і на при­леглій території, у місцях паломництва, і релігійних організацій, на кладовищах, у місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах та будинках громадян, а також в установах, органі­заціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і за згодою адміністрації. Слід підкреслити, що порядок використання храмів, інших об’єктів культового призначення визнача­ється внутрішніми настановами релігійних орга­нізацій. Держава у ці питання не втручається. Єдине, чого треба дотримуватись зазначеним організаціям: місця богослужінь, релігійнізі­брання чи інших релігійні заходи повинні бути вільно доступними. Закритими можуть бути тіль­ки ті зібрання віруючих громадян, на яких вирі­шуються організаційні, кадрові, господарські чиінші питання, не пов’язані з відправленням куль­ту. При відправленняхкульту релігійнаорганіза­ція не повинна порушувати чинне законодавствоі правопорядок. Відповідно до п. 7.11 ст. 7 Закону від 22 травня 1997 р. «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств» від оподаткування зві­льняються доходи цих організацій, отримані у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних пожертвувань; будь-які інші доходи від надання культових послуг [4]. Таким чином, на підставі вказаної норми надходження до церко­вної каси за релігійні обряди, церемонії, інші відправлення культу не оподатковуються. Слід підкреслити, оскільки результатом культової ді­яльності релігійних організацій є задоволення ре­лігійних потреб фізичних осіб, може йтися про спрямованість цієї діяльності на безпосереднє досягнення статутної мети.

Щостосується позакультової діяльності, то вона визначається, як сукупність релігійно-зумо­влених дій віруючих, релігійних інститутів, спря­мованих на задоволення духовних та практичних потреб функціонування релігійних організацій: 1) духовнасфера — продукування релігійних ідей, богословсько-теологічне їх обґрунтування, інтерпретація, систематизація; 2) практичнасфе­ра — пропаганда, поширення релігійнихідей, мі­сіонерська, доброчинна, релігійно-освітня, виро­бнича і господарська діяльність.

продолжение

—PAGE_BREAK—Право на здійснення релігійними організа­ціями виробничої і господарської діяльності за­кріплено у ст.19 Закону. Відповідно до неї ці організації для виконання своїх статутних за­вдань можуть засновувати видавничі, поліграфі­чні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільсь­когосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарнітощо), які мають права юридичної особи. Слід зазначити, що дана норма базувалася наполо­женнях Закону «Про підприємства в Україні» від27 березня 1991 р. (нині він не діє), який впер­ше ввів таку форму як «підприємстворелігійної організації», засновану на праві повного госпо­дарського відання (ст. 2) [5]. Релігійніорганізації, як засновники таких підприємств, були їх власни­ками. Назва статті «Виробнича і господарська ді­яльність» запозичена із Закону «Пропідприємс­тва в СРСР». Виробнича і господарська діяль­ність вказаних організацій означала заснування підприємств для здійснення господарської діяль­ності. У той же час самі релігійні організації невправі були займатися господарською діяльністю. Дослідник підтримує точку зору В. В. Піддубної про те, що зміст даноїнорми входить у проти­річчя з чинним законодавством [19, с.113]. Оскільки, по-перше, передбачається можливість заснування релігійними організаціями підприємств, що ма­ють права юридичної особи, а новий ЦК розгля­дає підприємство як цілісний майновий ком­плекс, який є об’єктом права. По-друге, потрібно визначитися з термінологією, бо чинний Закон не закріплює за цими організаціями право на підприємницьку діяльність, а встановлює лише право на заняття виробничою і господарською діяльністю. В даному разі виробнича і господар­ська діяльність повинна розглядатися як аналог підприємницької діяльності, оскільки права ре­лігійних організацій на заняття підприємниць­кою діяльністю чітко простежуються в сучасно­му українському законодавстві. ЦК України до­зволяє непідприємницьким організаціям «поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати під­приємницьку діяльність, якщо інше не встанов­лене законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені»(ст. 86)[2]. Ана­лізуючи зміст вказаної статті, виробнича і госпо­дарська діяльність релігійних організацій має від­повідати їх статутним цілям. По-третє, відповід­но до ст.83 ЦК юридичні особи можуть створю­ватися у формі товариств, установ та у інших формах, передбачених законом. Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподі­лу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські това­риства (повне товариство, командитне товарис­тво, товариство з обмеженою або додатковою від­повідальністю, акціонерне товариство) або виро­бничі кооперативи.

Таким чином, можна запропонувати норму ст. 19 Закону викласти у наступній редакції:

«Підприємницька діяльність релігійних ор­ганізацій

Релігійні організації мають право здійснюва­ти підприємницьку діяльність шляхом заснуван­ня юридичних осіб, у формах і порядку, перед­бачених чинним законодавством».

Право на здійснення релігійно-освітньої ді­яльності вказаними вище організаціями закріп­лено у ст. 11 Закону [3]. Релігійні управління і центри відповідно до статутів мають право ство­рювати духовні навчальні заклади для підготов­ки священнослужителів і служителів інших необ­хідних їм релігійних спеціальностей. Дані закла­ди діють на підставі статутів, які реєструються у Державному комітеті України у справах релігій. Слід зазначити, що право на створення духовних навчальних закладів мають ті релігійні управлін­ня (центри), у статутах яких містяться відповід­ні положення про право заснувати такі заклади. Право на здійснення культурно-освітньої діяль­ності закріплено у ст. 23 Закону. Під названою діяльністю потрібно розуміти діяльність, спрямо­вану на повідомлення інформації про зміст кон­кретного релігійного вчення з метою формуван­ня у її отримувачів певного ставлення до нього.

Добродійну діяльність можна ототожнити з бла­годійною, оскільки «добродійний» — це той, хто має на меті давати матеріальну допомогу нужден­ним. Добродіяти — надавати допомогу, сприяти кому-небудь у чому-небудь. Відповідно до ст. 1 Закону «Про благодійництво та благодійні орга­нівації» від 16 вересня 1997 р.: благодійною дія­льністю визнається добровільна безкорислива діяльність, що не передбачає одержання прибу­тку від неї [6]. При релігійних організаціях можуть утворюватися товариства, братства, асоціації, інші об’єднання громадян для здійснення добродійництва, вивчення та розповсюдження релігій­ної літератури та іншої культурно-освітньої дія­льності. Ці організації діють на підставі зареєс­трованих статутів у порядку, встановленому для громадських організацій. Відповідно їх правове становище буде регулюватися Законом «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р [7].

Слід вказати, що особливістю правоздатно­сті релігійних організацій є їх виключне право засновувати підприємства для випуску богослужебної літератури і виробництва предметів культового призначення (ст. 22 Закону) [3]. Вони також мають право виготовляти, експортувати, імпор­тувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інфо­рмаційні матеріали релігійного змісту.

Враховуючи наведене вище, потрібно зазна­чити, що правоздатність релігійних організацій має спеціальний характер, тобто вони мають право на здійснення тих видів діяльності, які закріплені у їх статутах і повинні відповідати цілі створення даних організацій, а саме сповідуван­ня і задоволення релігійних потреб. Щодо здій­снення цими організаціями підприємницької ді­яльності, то вони не мають право здійснювати її безпосередньо, а тільки шляхом заснування юри­дичних осіб, у формах і порядку, встановлених чинним законодавством.

У даному розділі розглянуті деякі аспекти пра­воздатності релігійних організацій, які мають дискусійний характер. Дослідник вважає, що одним з ос­новних питань для вчених у галузі цивільного права є визначення правового статусу релігійних організацій як суб’єктів цивільного права. 

Розділ III

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВ ВЛАСНОСТІ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Згідно із ст. 35 Конституції України кож­ному гарантується право на свободу світо­гляду і віросповідання [1]. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправ­ляти релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держа­ви. Відповідно до ст. 13 Закону релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту [3]. Та­ким чином, релігійні організації є суб’єктами права і тому здатні від свого імені здійснюва­ти належні їм права, в тому числі майнові. Основними нормативними актами у сфері регламентації майнових прав релігійних ор­ганізацій є Цивільний Кодекс України, Закон України  «Про свободу совісті та релігійні ор­ганізації». Майновий стан релігійних організацій регу­люється також статутами цих організацій.

Слід зазначити, що майно, яке належить релігійним організаціям, традиційно має цільове призначення. Релігійні організації в Україні створюються з єдиною метою: задо­волення релігійних потреб громадян спові­дувати і поширювати віру, а тому відносять­ся до непідприємницьких юридичних осіб, мають спеціальну правоздатність, у межах якої їм належать лише ті цивільні права й обов’язки, які відповідають цілям діяльності, які передбачені у статутних документах У зв’язку із цим майно, яке належить релігій­ним організаціям, повинно використовува­тися ними виключно для досягнення: по-перше, статутних цілей, по-друге, тих цілей, які за своїм характером пов’язані із статутни­ми. Використання манна релігійних органі­зацій в інших, не передбачених статутними документами цілях, не допускається. У цьо­му і полягає певна особливість майнового ре­жиму релігійних організацій.

У зв’язку із цим, досліджуючи право влас­ності релігійних організацій, слід розглянути питання про джерела формування майна, яке знаходиться у власності цих організацій. Відповідно до ст. 18 Закону до таких джерел можна віднести майно, придбане або створене релігійними організаціями за рахунок влас­них коштів, пожертвуване громадянами, ор­ганізаціями або передане державою, а також на інших підставах, передбачених законом. Слід зазначити, що наведений перелік джерел формування майна не є вичерпним, оскільки використання майна можливе і на інших під­ставах, передбачених законом. Як випливає із статутних документів релігійних організацій, джерелами формування майна можуть бути також прибутки від здійснення виробничої та господарської діяльності, членські внески, грошові надходження від здійснення культо­вої діяльності, доходи від реалізації літерату­ри і предметів релігійного призначення.

Що стосується такого джерела форму­вання майна релігійних організацій, як прид­бане або створене за рахунок власних коштів, то воно є досить поширеним майже для будь-якого з видів релігійних організацій (ре­лігійної громади, управління (центру), релі­гійного братства, монастиря, місії, духовних навчальних закладів). Так, зусиллями вірую­чих релігійної громади можуть проводитися роботи з будівництва тих чи інших примі­щень, створення будь-яких предметів, які ви­користовуються при проведенні богослу­жінь, здійснення реставраційних робіт тощо. Право власності на майно, набуте за рахунок власних коштів, виникає у релігійних орга­нізацій на підставі укладення таких цивіль­но-правових договорів, як купівля-продаж, міна, поставка.

Серед релігійних організацій досить по­ширеним джерелом формування майна є по­жертвування майна громадянами, організа­ціями або передача його державою. До цього джерела можна віднести як добровільні внес­ки засновників, так і добровільні пожертву­вання фізичних чи юридичних осіб будь-якій релігійній організації. Пожертвування можуть мати і цільовий характер, визначати­ся окремими особами, відповідною програ­мою чи конкретною вказівкою ними особами на мету використання майна. Так, пожертву­вання з конкретним призначенням, у біль­шості випадків на користь релігійних ор­ганізацій, здійснюються юридичними особами. При цьому цілі використання пожертву­ваного майна пов’язані з відновленням неру­хомості релігійних організацій.

Істотним джерелом формування майна будь-якого з видів релігійних організацій є прибутки, які отримують ці організації від здійснення виробничої та господарської діяль­ності. Слід зауважити, що чинний Закон не містить визначення поняття виробничої або господарської діяльності релігійних органі­зацій, а лише розкриває юридичні межі здійснення такої діяльності, а саме вона по­винна бути спрямована на виконання статут­них цілей. Здійснювати таку діяльність релі­гійні організації можуть лише шляхом заснування видавничих, поліграфічних, рестав­раційно-будівельних, сільськогосподарських та інших підприємств, а також добродійних закладів (притулків, інтернатів, лікарень), які мають права юридичної особи. Аналізую­чи дану норму, слід зазначити, що чинний Закон не закріплює за релігійними організа­ціями право на підприємницьку діяльність, а встановлює лише право на здійснення ви­робничої або господарської діяльності. Відповідно до ст. 86 Ци­вільного кодексу України непідприємницькі товариства нарівні із своєю основною діяль­ністю можуть здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено зако­ном і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені [2]. Як бачимо, чинне законодавство містить певні обмеження що­до здійснення непідприємницькими товари­ствами, в тому числі релігійними організа­ціями, підприємницької діяльності. По-пер­ше, така діяльність повинна відповідати цілям створення цих організацій, а також сприяти їх досягненню, по-друге, прибуток від такої діяльності не може бути розподіле­ний між учасниками цих організацій.

Що стосується такого джерела формуван­ня майна, як сплата членських внесків, то во­но має місце лише в окремих видах релігійних організацій. Наприклад, таке джерело формування майна передбачається статутни­ми документами релігійного братства. Пи­тання про розмір і порядок сплати членських внесків чітко не встановлений у статуті, оче­видно, що такі внески робляться добровільно і не мають встановленого фіксованого роз­міру У статуті, зокрема, закріплюється поря­док вступу і виходу з членів братства. Так, у разі виходу з членів релігійного братства по­винно бути виконано щонайменше дві умови: по-перше, подання заяви про вихід з релігій­ного братства на ім’я голови братства і отри­мання резолюції засідання ради братства, а також дозвіл контрольно-ревізійної комісії щодо відсутності майнової чи фінансової за­боргованості.

Одним із поширених джерел формування майна, яке поступає у власність релігійних ор­ганізацій, є доходи від здійснення культової діяльності. Так, відповідно до розділу 11 п. 10 Статуту про управління Української Право­славної Церкви Московського Патріархату одним із джерел формування майна є грошові надходження від здійснення богослужінь, таїнств, обрядів [20, с.93]. У більшості випадків куль­тові послуги, перелік яких затверджений пос­тановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку культових послуг та предметів культового призначення, операції з надання і продажу яких звільняються від обкладання податком на додану вартість» від 12.09.1997 р. № 1010, здійснюються як на безоплатній основі, так і за певну плату.

До джерел формування права власності на майно релігійних організацій можна віднести і доходи цих організацій, які вони одержують у результаті здійснення культурно-освітньої діяльності, а саме: проведення виставок, семі­нарів, організації паломницьких поїздок; ос­вітньої, видавничої діяльності.

Слід звернути увагу на те, що об’єкти права власності релігійних організацій ма­ють певні особливості. Перелік таких об’єк­тів закріплений в нормах законів України «Про свободу совісті та релігійніорганізації» (ст. 18), «Про власність» (ст. 29) [8]. Відповідно до ст. 18 Закону у власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, со­ціального і добродійного призначення, тран­спорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності [3]. Перелік об’єктів права власності не є вичерпним, тому релі­гійні організації можуть мати у власності й інше майно, необхідне для здійснення їх ста­тутних цілей. Майно, яке знаходиться у власності релігійних організацій, можна кла­сифікувати за різними критеріями:

1)на рухоме і нерухоме;

2)залежно від цільового призначення: на

майно релігійного призначення й інше майно;

3) майно, яке вноситься до пам’яток icтоpii та культури й iнше майно.

Так, що стосується нерухомого майна, то воно може мати як культове, так і не культове призначення. До об’ектів культового призначення виносяться будівлі(церкви, костьоли, мечеті, тобто тi мйсця, якіспеціально призначені для проведения богослужінь, здійснення різних релігійннх обрядів.

До нерухомого майна, яке не має специаль­ного культового призначення, можна віднести об’екти виробничого, навального, благодійного призначення, будівлірелігійних управлінь (центрів), будь-якi складські npиміщення.

Слід зазначитн, що не всі об’екти нерухо­мого майна, в тому числи культового призна­чення, можуть знаходитись у власності релігійннх організацій. Вдповідно до ст. 17 Закону культові будівлі, майно, які станов-лять державну власність, передаються організаціям, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійннх оргашзацій безоплатно віповідно до рішень обласних, місцевих державних адміністрацій. З аналізу да­ної норми не зрозуміло, яке саме майно, крім культовнх будівель, може безоплатно передаватися у користування чи у власність релігійним організаціям. Kpiм того, чинне законодавство не містить усталеної термінології щодо визначення такого майна єдиним терміном. Так, у ряді підзаконних актів, зокрема в указах Президента Украши «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталитарної политики колишнього Со­юзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков i релігійних оргашзацій» від 21.03.2002 р. № 279/2002 використовується термін «церковне майно» [10]; «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культо­вого майна» від 04.03.1992 р. № 125/2003 вживається термін «культове майно» [11].

Зважаючи на викладене, доцільно було б на законодавчому piвні, по-перше, визначити найбілъш повний перелік такого майна, по­друге, використовувати позначення такого майна єдиним терміном, оскільки, з цивьльно правової точки зору, особливість такого об’єкта, як культове чи церковне майно, полягає в тому, що передача його у користуван­ня чи у власність релігійних організацій здійснюється безоплатно. До того ж, відпо-відно до ст. 20 Закону, саме на майно культо­вого призначення не може бути звернене стягнення за претензіями кредиторів.

продолжение

—PAGE_BREAK—

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Добавить комментарий

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.